Головна arrow Про нас пишуть arrow У дитинстві мене ніколи не смішили клоуни
 
У дитинстві мене ніколи не смішили клоуни Надрукувати Надіслати електронною поштою
Написав Administrator   

Клоунеса Таміла розбиває стереотип, що клоунада — суто чоловіча професія

Таміла Петращук мала всі шанси обрати для самовираження будь-яку театральну сцену України: експерти відзначали чудову пластику і пантоміму талановитої білявки. Та ще з дитинства Таміла вирішила, що її покликання — смішити людей. Дівчину не бентежило, що в Україні жінка-комік — радше виняткова професія. І практично табуйована, якщо вона прагне відійти від канонів і дозволити глядачам трішечки подивитися на світ своїми, жіночими очима. Та хіба можна зважати на перешкоди, коли у тебе є покликання?

- Таміло, чому ви обрали саме комічний жанр?

- Найцінніше, що є у нас в житті, і чим ми можемо поділитися з ближніми — це радість, по-дитячому безпричинне щастя. З самого дитинства у мене було підсвідоме чуття, що я сама можу ось цю радість творити. І я дарувала її своїм рідним та друзям через сміх. Я придумувала різноманітні комічні номери і відчувала величезне вдоволення, коли мої перші глядачі щиро сміялися. Уже тоді я знала, що буду не просто актрисою, а коміком. Пізніше ця дитяча радість змішувалася у коктейль з тонким, ніжним сумом. Мій гумор став більш осмисленим, інтелектуальним.

Я випробувала себе також в інших жанрах. Японський продюсер Кейті Нісіда поставив “під мене” моновиставу без слів “Клоунеса Таміла”. Коли до Києва приїхав японський театр, під час дружньої зустрічі Кейті Нісіда проглянув деякі уривки моїх виступів (на той час я працювала у комічному театрі “Жарт”, у нас був виключно жіночий колектив). Нісіда-сан запропонував мені спільний проект з однією японською актрисою. Та, поспілкувавшись зі мною і переглянувши інші мої номери, він написав інший сценарій, на основі тих моїх постановок. Мої мініатюри містили немало особистісних моментів. Тож вистава вийшла доволі біографічною, і Кейті назвав її “Клоунесою Тамілою”.

На сцені його театру я презентувала багато різних образів — сумних і смішних. Я отримувала істинне задоволення, розчулюючи публіку на театральній сцені. Та, знаєте, цирковий манеж — це наче невеличкий космос. Від глядачів, які сидять по колу, на арені ніде сховатися. А значить артист, який працює без “прикриття” лаштунків і декорацій, повинен бути на сто відсотків справжнім. На цирковій арені я уже 19 років і можу довго критикувати циркові канони. Та ось це відчуття акторської чесності, а також сама атмосфера загальної радості, яка буває тільки у цирку, усі ці роки не відпускають мене.

- Скільки вам потрібно часу, аби налагодити зв’язок з глядачем?

- З роками відчуття глядача стає тоншим. У кожній країні, більш того, у кожному місті — свій, унікальний глядач. Перед прем’єрою у Львові я, відверто кажучи, добряче хвилювалася. Практично всі мої колеги казали, що публіка у Львові доволі специфічна — інтелігентна, з почуттям власної гідності і, можливо, через це дещо скута. Та після першого виходу я зітхнула з полегшенням: нас приймали направду щиро і тепло.

- Ваші комічні мініатюри розповідають про нелегке життя жінки-коміка. З якими труднощами вам доводилося зіштовхуватися у житті?

- У нас укорінився доволі чіткий стереотип клоунади як суто чоловічої професії. Для того, аби його зламати, жінка повинна працювати краще, ніж її колеги-чоловіки. У мене є невеличкий секрет, як долати усі професійні труднощі. Перетворити їх на особистісний розвиток! Ти радієш, коли ти бачиш: сьогодні стала хоч трішки кращою, ніж була вчора. Тому я щаслива людина. І найважчі моменти професійного життя, які мої друзі оцінювали як несприятливі, я сприймаю як подарунок долі, як можливість стати кращою. Щастя — це коли ти любиш свою роботу. Труднощі тоді не здаються нездоланною перешкодою. Так, я була не з циркової сім’ї. Так, мене нікому було “проштовхнути”. Моя кар’єра дійсно складалася непросто. Лише від мене залежало, ким я стану.

На початках я працювала у жіночому колективі, у нас було шість жінок-коміків. Наш театр був направду сильним. Ми багато бували за кордоном — у США, Мексиці, Японії, Німеччині, Голландії, Бельгії і всюди нас гідно оцінювали. У нас не було відчуття другосортності тощо. Лишень повертаючись із турне додому, поринаючи і сірість тодішньої України, я сумувала. Та згодом сказала собі: “Ми маємо те, на що заслуговуємо. Значить, усім нам потрібно пройти крізь це. І нам же слід щось змінити”. Минулої осені я повернулася з Франції. Там у людей також багато проблем. У різних куточках світу люди шукають для себе якісь проблеми... Подорожі збагачують. І дозволяють краще пізнати нашу інакшість. Ось над жартами, які “на гора” проходять у Парижі, у Лондоні не прийнято сміятися.

- Через деякий час на цирковій сцені ви залишилися сама...

- Я запросила двох дівчат, сказала їм: “Пішли рятувати цирк!” (у дитинстві мене ніколи не смішили клоуни, вони мені здавалися такими примітивними). І ми створили власний проект, який також виявився успішним. Нас тепло вітали. Єдине, коли ми презентували клоунади, які виходили за рамки традиційного цирку, на нас дивилися великими очима: “Що це було? Це щось не те!” Тепер, з роками, я усвідомила: ті наші репризи були дійсно цікавими і прогресивними, та народилися надто рано. Наші постановки мали сенс, та публіка тих часів ще не готова була їх прийняти.

Нас запросили працювати у Національний цирк України і дали добро “шукати і творити”. Та разом з тим паралельно взяли групу хлопчиків, “фішка” яких була кидали на трибуни м’ячики. Їхні репризи зводилися до “Дай!” - “Не дам!” Це був шлях у нікуди. Для того, аби жанр розвивався, завжди повинен бути якийсь момент ризику. З циркової класики сьогодні висмоктали уже все, що тільки можна. І продовжували смоктати, заробляючи на цьому гроші. Ми з дівчатами були зовсім іншими. І, ясна річ, між нами виникали непорозуміння. Я намагалася не звертати уваги на те, хто про нас що говорить. Бувало, за нашою спиною крутили пальцями біля скроні. А через півроку звивалися в екстазі: “Вау! Де ви були до того? Це ж унікально!” Я зрозуміла таке: усе на світі відносно і тимчасово. Особливо людські оцінки.

- Хто або що вплинуло на ваше становлення як актриси?

- Оточення, сама атмосфера мого дитинства. Я народилася у Києві, та до п’яти років виховувалася у бабусі на Івано-Франківщині. Там усе було безмежно красивим. У бабусі на городі була ціла клумба квітів, а у мене — достатньо часу для роздумів. Я любила розмовляти з деревами. Мені завжди було цікаво, хто я. Ну, мені сказали... (сміється). Люди, з якими мені доводилося спілкуватися, були цікавими і глибокими. Здається, я завжди знала, ким хочу бути. І уже в Києві витягувала знання в усіх, хто був поруч: у вчителя Скрябіна, Миколайчука, Наталії Ужвенко — мого викладача з пантоміми у цирковому училищі, та багатьох інших. Становлення артиста відбувається щодня. Кожного ранку ти прокидаєшся, аби відчиняти інші двері, робити нові відкриття. Цим і цікава  професія коміка.

- Як відреагували ваші батьки, коли ви їм сказали, що хочете стати клоуном?

- Мій батько був категорично проти. І дуже засмутився, коли побачив по телевізору “Час уперед” - стьобний номер, де я тикала дулі в екран. Це було у 90-ті, ті наші передачі показували на всіх центральних українських каналах і навіть у Москві. Тато дуже ніяковів. “Послухай, ти ж така красива, - казав він. - Невже ти не можеш робити щось таке саме красиве?” Я намагалася. Але навіть те красиве, що я робила, все одно було смішним. Мені з батьками поталанило. Найголовніше, що вони мені дали, - відчуття свободи і свою любов. З ними людина йде за серцем і знаходить свій шлях, призначення у житті. У мене ніколи не було чітких рамок світосприйняття.

- Існує стереотип, що коміки — найсерйозніші люди. Ви з цим погоджуєтеся?

- У цьому є частка правди. Клоуни сміються за лаштунками. У них направду чудове почуття гумору. Та щоб створювати жарти, вони повинні споглядати світ і задумуватися над побаченим. Клоуни зазвичай інтроверти, вони блукають закапелками власного “я”. А людям здається, що вони чимось засмучені.

- Що може вас розсмішити?

- Мій добрий друг, бельгійський комік Олів’є Дешаву. Днями він приїхав до мене до Львова. А ще вечорами я дивлюся старий-старезний серіал “Я люблю Люсі” і із задоволенням сміюся. Мене смішить дитяча безпосередність, кумедні буденні ситуації. Я люблю посміятися.

- У вас є улюблений жарт, над яким ви можете сміятися знову і знову?

- Ні. І я практично ніколи не сміюся з анекдотів. Мені більше до вподоби спонтанні, ситуативні жарти. У своїх репризах я намагаюся створювати на перший погляд безглузді ситуації і передавати реакцію людей, які в цих ситуаціях опинилися. Мені хочеться, щоб жінки були більш розкутими. У своїх мініатюрах я прагну переконати їх, що вони є прекрасними без різних хитрощів. Жінки — апріорі артистки. Губки підмалюють, бойовий макіяж накладуть — і вперед: любіть нас, ми ж такі гарні. Багато жінок без макіяжу з дому вийти не можуть. Цей синдром має назву — брак внутрішньої свободи. Мені страшенно подобаються іронічні жінки, які можуть від щирого серця посміятися над собою. Чи роблю я макіяж? Тільки для сцени. Мені подобається знімати грим і знову ставати самою собою.

- Що для коміка під час виступу найстрашніше?

- Коли не вдається розсмішити. Я уже давно позбулася відчуття страху від можливої невдачі. Та якщо люди не сміються, я вбачаю у цьому власне недопрацювання і засмучуюся.

- Ви пам’ятаєте свій перший виступ?

- У театрі пантоміми у мене була роль Батьківщини. Це дуже драматична роль — спочатку жінки-веснянки, а потім війни. Після виступу у мене сталася істерика. Мабуть, драматичні ролі мені протипоказані. Це була перша професійна роль. А до того моєю сценою були шкільні коридори під час перерв. Мене по-справжньому “перло”: робила пародії на учителів, викликаючи сльози від невтримного сміху однокласників. Самі герої моїх “постановок” про це навіть не здогадувалися: у класі на уроці я виглядала зразковою ученицею, яка була чемною і добре вчилася.

Розмовляла Олена САДОВНИК.

 Довідка “ВЗ”

Таміла Петращук народилася 30 грудня у Києві. У дитинстві виховувалася у бабусі на Коломийщині (Івано-Франківська обл.). Закінчила Київський інститут культури. 1990-1996 рр. працювала у театрі пантоміми “Жарт”. Брала участь у міжнародних проектах:  Studio Kineo Варшава, вистава “Де знаходиться щастя”; з голландською актрисою і режисером Каріною Холлою — вистава “Жінки, які не ламаються” (Берлін, 1998); україно-японський проект — моновистава “Клоунеса Таміла” (2001) та інші. На Фестивалі Клоунади та Ексцентрики отримала приз “За найкращу жіночу роль” (1991). Лауреат конкурсів “Море сміху” (Рига, 1993), “Планета клоунів” (Рига, 1993) та інших. З 1999-го працює у Національному цирку України. Сьогодні разом з Володимиром Нечаєвим та Дмитром Каракуцом презентує комічні мініатюри у клоунському тріо “Маріпоса”.

 
< Попередня   Наступна >