Вищий пілотаж кохання

Еквілібрист Боб Гвоздецький уперше привіз до Львова свої постановки

Олена САДОВНИК

Один з найбільших романтиків серед еквілібристів Боб Гвоздецький зривав оплески і розчулював до сліз глядачів п’ятнадцяти країн світу — від Старого Світу до Арабських Еміратів та Південної Кореї. Тепер історію кохання киянин уперше привіз до Львова. Його “Пам’ять” - це поєднання складної акробатики з висококласною акторською майстерністю. Однак рідкісній сукупності цих його талантів дивуються виключно спеціалісти. На трибунах цирку глядачі разом з Бобом кожен по своєму переживають кохання.

“Над цим номером я з моїм учителем Миколою Барановим працював майже рік, він став моїм випускним іспитом в Цирковій академії імені Утьосова, - розповів Боб Гвоздецький. - За 20 років виступів на сцені та спортивному помості (спортивною акробатикою я почав займатися з чотирьох років) приміряв на себе чимало образів, але цей романтичний номер мені особливо близький. Мені цікаво комбінувати складну техніку з внутрішнім наповненням композиції. Окремо робити акробатику навіть із деякими власне винайденими елементами чи демонструвати на сцені акторську майстерність — не проблема. Але це доволі нудно. А ось зібрати усе докупи, щоб глядачі не думали про складність мого еквілібру, а слідкували за розвитком сюжету, - для будь-якого артиста це вищий пілотаж”.

Боб — це не сценічний псевдонім хлопця, а справжнє ім’я, яке уподобала для нього мама. “А згодом мене хрестили у старій католицькій церкві у Бориславі і назвали Богданом. Тому на Львівщині мене називають Бодею, - посміхається Гвоздецький. - Я шукав себе в акробатиці, потім довгий час у спортивній гімнастиці. Але згодом зрозумів, що спорт з його змаганнями та медалями не приваблює мене. Можливо, тому, що спортсменів примушують тренуватися. Ми повинні були підкорятися волі тренера. А ось до публіки я звик ще з дитинства, коли ми з самодіяльною групою придумували різні номери. На першому такому виступі я, семирічний, був клоуном. У 14 років вирішив знайти заняття для душі і на все життя. І зупинив свій вибір на еквілібристиці. Складність обраної професії не лякала мене. Близько року я тренувався двічі на день по три-чотири години. Втомлювався страшенно, м’язи після таких навантажень не встигали відновлюватися. Але саме у цей період я багато чому навчився і зрозумів, що хочу і в подальшому розвиватися у цьому напрямку”.

Вибір Боба генетики обґрунтували би законами спадковості. Батьки хлопця також все життя відпрацювали у цирку: мама — еквілібристкою на канаті, тато довгий час розважав львівську публіку акробатичними виставами. “Так, я — типовий представник циркової династії, - погоджується Боб. - Але сьогодні такі династії поступово відходять у небуття. Батьки багатьох моїх друзів, відомих і амбіційних молодих циркових артистів, не мали жодного відношення до цирку. У нашій групі в цирковому училищі лише кілька хлопців та дівчат могли похвалитися сімейними традиціями. Усі інші прийшли у цирк із спортивних секцій. Та в нашій сім’ї циркове коріння не обривається. Моя дружина — також артистка цирку. Поки що вона в декреті, недавно у нас народилася донечка. Чи хочу я, щоб вона продовжила сімейну традицію? Звичайно. І навіть уже готую Олю до цього: щодня роблю їй масаж, займаємося гімнастикою, а також купаю у прохолодній ванній — ми уже дійшли до плавання при температурі води 27°С. А ось виступати з сімейними номерами — ні, така перспектива мене не спокушає. Це надто егоїстично по відношенню до дитини. Перед тим, як вийти на сцену, артист повинен мати що “сказати” публіці. Так, усі діти випромінюють радість. Але цього недостатньо. І тільки в сукупності з сучасною хореографією, пластикою, пантомімою, акторською майстерністю, акробатикою та багатьма іншими вміннями ця радість здатна передаватися іншим”.

У Львові контакт з публікою налагоджується  з-пів погляду, переконує Боб Гвоздецький: “Люди підтримують нас навіть під час виступу. Це аніскільки не заважає. Деколи через поганий настрій чи певні життєві труднощі буває непросто виступати. Та коли чуєш оплески уже після перших акробатичних зв’язок і кульбітів, це надихає, додає сил. У такі моменти розумієш, що усі проведені у залі години, дні і роки ти працював саме для цих тисяч пар очей. А ось Австрії циркове мистецтво не є популярним. Там артисти виступають радше у вар’єте, де глядачі приходять пообідати і водночас подивитися виставу. Також тепло зустрічали нас у Південній Кореї. Азійці не стримують своїх емоцій. Ми виступали в амфітеатрі, який збирав близько двох тисяч глядачів, і на виставкових майданчиках посеред парків. Варто тільки було артистам вийти на сцену, як люди, які прогулювалися неподалік, миттєво збиралися навкруги. Коли їх щось вражало, глядачі скрикували, в унісон голосно ахали. А найбільш стримана публіка — у Німеччині. Німці дивилися всю виставу на одній хвилі, у залі не було чутно ані звуку. Але ця тиша була насиченою і по-хорошому напруженою. Німецькі глядачі ніби накопичували енергію, щоб наприкінці вибухнути у суцільному ревінні. Ця тонка ниточка між виконавцем і публікою — найголовніше в житті кожного артиста. Не раз ловив себе на думці: я не лише працюю для глядачів, я для них живу”.