Ольга Щелкунова літає на трапеції і може одночасно крутити 50 обручів

Олена САДОВНИК

Цирк — це, мабуть, єдине місце, де дорослі знову стають дітьми. Де завжди серйозні банкіри чи поважні вчителі не стримують сміху, вітаючи ведмедя на велосипеді. Де згадуються дитячі мрії — бути клоуном чи літати під самим куполом на трапеції.

Повітряна гімнастка Ольга Щелкунова у дитинстві також “захворіла” на цирк: на вистави ходила кожного тижня. А тепер ось уже 24 роки під барабанний бій вона сама злітає під купол, змушуючи глядачів затамувати подих. “Літати під куполом цирку — це мрія всього мого дитинства. Коли мої однолітки після уроків бігли у музичну школу чи у гурток малювання, я пропадала у дитячій цирковій студії, - розповіла Ольга Щелкунова. - На початках усі діти займаються за однією програмою, навчаються акробатиці та гімнастичним елементам. А з часом обирають те, до чого лежить душа і природні здібності. Моєю спеціалізацією ще зі шкільної лави стала повітряна гімнастика на трапеції і хула-хупи. Польоти були для мене, наче свято. А ось обручі крутити не любила. Однак мені це вдавалося, як мало кому: я за день могла засвоїти те, на що інші юні артисти витрачали тижні і місяці. Відмовлятися від того, чим нагородила тебе сама природа, - невдячна річ. Тож я стала розвивати у собі і ці здібності. Тепер в одному зі своїх найкращих номерів під назвою “Бочка”, я одночасно кручу 50 обручів. А на ковзанах — 35”.

Усі рідні Олі були категорично проти циркової кар’єри. Батьки працювали на приладобудівному заводі міста Ізюм Харківської області і прагнули, щоб донька займалася “серйозною справою”. Та дівчина вирішила не відмовлятися від мрії і зробити дитяче захоплення своєю професією. Так вступила до циркового училища. “Бабуся, яка хотіла для мене іншої долі, і батьки, побувавши на моїх виступах, згодом зрозуміли: цирк — це моя доля. І навіть найпривабливіші перспективи в інших професіях можуть її зламати, - усміхається Щелкунова. - Високо під куполом цирку я не відчуваю страху. І з особливим азартом виконую всі трюки, коли трибуни повні, і глядачі не шкодують оплесків для підтримки. В такі моменти під час виступу добре вдається навіть те, що не виходило на репетиціях. Для нас повні зали — це свято. На жаль, часто доводиться виступати при напівпорожніх трибунах. Це проблема українського цирку. Статки наших земляків сьогодні такі, що багато з них змушені обирати — піти розважитись у цирк чи витратити ці ж гроші на продукти”.

Аби не “відлякувати” глядача, артист у приміщенні цирку ніколи не лускає насіння. “За повір’ям у такий спосіб ти “відпльовуєш” від себе глядача, - веде далі Ольга Щелкунова. - Також ми ніколи не сидимо спиною до манежу. Це не лише забобон. Манеж для нас — святе місце. І сісти до нього спиною значить проявити неповагу. Перед виходом на арену я не наважуюсь і шити. Принаймні, виходити на виступ у щойно залатаному костюмі. А робочі чобітки і ковзани надягаю виключно з правої ноги. Якщо переплутаю, значить, слід чекати на “сюрприз”: або одяг порветься, або застібка на білизні відлетить. І тоді сходиш з трапеції, наче Венера, - з сором’язливою усмішкою, прикриваючись рукою. Але що б не сталося, ми повинні допрацювати номер”.

Щоб відпрацювати номер, досвідченому артистові достатньо години тренувань на день. Хоча за ці роки, зізнається Ольга, цирк суттєво змінився: трюки стали складнішими, а костюми яскравішими. Щоб встигати за віянням часу, циркові артисти змушені ходити в... цирк: порівняти свою роботу з тим, що пропонують глядачам колеги.

 Додому циркові мандрівники можуть приїхати лише на місяць: “Але насправді довше двох тижнів бездіяльності зазвичай не витримуємо — душа рветься на арену. Навіть циркові пенсіонери не сидітимуть вдома. Вони все одно приходять на репетиції. Дехто спрощує програми і з циркового манежу перебирається на сцену. Або ж починає передавати свій досвід дітям у циркових студіях. Ми — кочові артисти. Кожен місяць наша оселя переноситься в інше місто. Людям, які мандрували світом, дуже складно одного дня осісти навіть у власній затишній квартирі і щодня повертатися на одне місце”.